Стара верба,що над рікою,
Мені нагадує минулеє моє,
Той теплий, літній вечір,
Коли стояли ми під її кроною.
Закохані і молоді,
Веселі і щасливі у житті.
Я дивився в твої очі синьо-волошкові,
Ніжно пестив волосся твоє м`яке, золотаве
І цілував вуста вишневі, духм`яні,
Обнімаючи стан твій стрункий й величавий.
Ти щось шепотіла,
Ділилася мріями про наше майбуття,
Бо вже мною засватана була
І весілля мало бути
Через день, чи два.
Та не судилося нам жити в раю,
Бо пекло йшло нашими слідами,
За нашими плечами.
Налетіли на ранній зорі бусурмани,
Козацьке село спалили, зруйнували,
А, дівчат та жінок в полон похватали.
Де ж тепер ти, коханая Оксано?
Мабуть степами блукаєш,
На чужині в рабській неволі, душу зволікаєш.
Чи пам`ятаєш рідне село?
Чи згадуєш козака, Миколу, жениха свого?
Двадцять літ я шукав тебе
Серед люду мусульманського
В краю бусурманському.
Був я у Кафі, був і у Хафі,
Був я й у полоні як у ярмі
Та не бачив я тебе,
Мила одаліско.
У гаремі падишаха
Сплюндровано твоє тіло,
А душу в ярмі ти занапастила.
Така мабуть наша доля
Бути довік на одинці.
Стара верба, що над рікою,
Мені нагадує тебе.
Стою один я під її кроною
Зі своєю сивиною,
З тугою у серці,
З болем у душі.
Шепоче мені її листя
Голосом твоїм:
– Миколо, тебе я тільки кохаю,
Тільки ти мене знайди.
Оксано, милая Оксано,
Йду я знову й знову за тобою
Та тільки де
І як тебе знайти?
1997 р.